Вараш Новини улюбленого міста
Ми вже звикли до того, що на нашу адресу та адресу станційних колег-журналістів, з вуст міської влади постійно чуємо лише слова критики та звинувачень. «Ви брешете!», «Висвітлюєте неправду!», «Вводите в оману мешканців!» – риторика міського голови звучить виключно в такому руслі. Звісно, адже опубліковані нами матеріали показують ту сторону діяльності місцевих політиків, яку дуже хотілося б приховати. Ну кому ж таке сподобається?
Дійсно, впливаючи на владу, формування громадської думки, ЗМІ є важливим інструментом соціального управління. Жорстка заборона існування та нормальної діяльності опозиції, опозиційних чи непідконтрольних ЗМІ, коли дозвіл на видання або вихід в ефір надається тільки «надійним» і «перевіреним», жорсткий цензурний контроль, всебічна підтримка і вихваляння існуючої влади – такі речі діють виключно при тоталітарному режимі. А ми вже ж наче попрощалися з СРСР? Чи не попрощалися?..
Але так чи інакше, в нашому місті така «кісільовщина» не пройде! Вже давно в цілому демократичному світі журналістів називають «ланцюговими псами демократії». Бо журналюга зобов’язаний хапати за п’яти будь-кого, хто дасть для цього хоч найменші підстави. Така його природа. Це санітар політичного лісу, це очі та вуха громади. Всі цивілізовані політики це розуміють, і спокійно приймають правила гри.
Проте окремим політичним діячам місцевого розливу й надалі хочеться, щоб журналісти видавали матеріали, які будуть гарненько причесаними і прилизаними в кращих традиціях газети «Красная Звєзда», і при цьому пахнути медом чи парфумами «Versace»?! Наївно вважаючи, що мандат депутата, наче середньовічна індульгенція, дозволяє робити «ВСЕ», що тільки душа забажає, дехто продовжує непримиренну боротьбу з газетою «Вараш». Про один із «боїв» цієї «священної війни» ми уже писали раніше, а саме про те, як депутат з коаліції міського голови, патріот-«свободівець», Анатолій Рожко подав до суду на газету «Вараш». Оскільки пану Анатолію не вдалося довести свою правоту, бо суд виявився справедливим та не задовольнив його позовні вимоги, він вирішив на цьому не зупинятися. Ніагарським водоспадом потекли його скарги в різні інстанції: до правоохоронних органів, податкової інспекції тощо. Податківці мали перевірили засновника газети на предмет незаконної господарської діяльності. Зрештою, суд постановив: провадження у справі про вчинення правопорушення, передбаченого ч.1 ст.164 КУпАП, закрити за відсутності подій і складу адміністративного правопорушення.
Тож ми ще раз переконалися – справедливість є, з полегшенням зітхнули, маючи надію, що представники міської ради займуться більш нагальними проблемами громади і зрозуміють нарешті, що від пера журналіста нікуди не сховаєшся.
Тішилися недовго, бо в «бій» вступила важка артилерія – міський голова Сергій Анощенко та секретар ради Ірина Шумра. Щоправда, останні значно впевненіше почуваються на своїх місцях, бо мають не тільки право голосу, але і право підпису. Вже зовсім скоро, 26 листопада, на нашу електрону адресу надійшов лист наступного змісту:
«Відповідно пункту 2.3 розділу 2 «Положення про порядок акредитації засобів масової інформації та інтернет – видань при Кузнецовській міській раді для висвітлення роботи міської ради та її виконавчих органів», затвердженого рішенням Кузнецовської міської ради від 28 жовтня 2011 року № 219 «Про затвердження Положення про порядок акредитації представників засобів масової інформації та інтернет – видань при Кузнецовській міській раді для висвітлення роботи міської ради та її виконавчих органів», пропонуємо Вам подати на ім’я міського голови заяву про акредитацію ЗМІ при Кузнецовській міській раді із дотриманням п.п. 3.1, 3.2, 3.3 вищезазначеного Положення із копіями журналістських посвідчень осіб, які будуть подані для акредитації».
Отож, для можливості висвітлювати роботу Кузнецовської міської ради та її виконавчих органів, нам потрібно отримати акредитаційне схвалення? Все б наче правильно: акредитація так акредитація! Подив викликає той факт, що рішення прийняте далекого 2011 року і чотири роки відлежувалося в сейфах міської ради і тут раптом, овва! – постала така нагальна потреба відсортувати ЗМІ?
Спробуємо розібратися, що ж за фрукт такий ця акредитація та для чого/кого вона потрібна?
На сайті Інституту масової інформації, знайшли коментар керівника правових проектів ГО «Інститут масової інформації», магістра права Романа Головенко: «Акредитація журналістів та ін. працівників ЗМІ регулюється ст. 26 Закону України «Про інформацію» (в ред. 2011 р.). Акредитація – це не обов’язок і не єдина легальна можливість висвітлювати діяльність акредитуючої структури. Абзац другий частини 1 ст. 26 згаданого Закону передбачає: «Відсутність акредитації не може бути підставою для відмови в допуску журналіста, працівника засобу масової інформації на відкриті заходи, що проводить суб’єкт владних повноважень». Тим більше наявність чи відсутність акредитації не має стосунку до розгляду запитів на інформацію, які регулюються ін. Законом і можуть бути надіслані будь-яким приватним суб’єктом, а не лише ЗМІ.
Звертаю увагу, що зміст матеріалів ЗМІ/журналіста не може бути підставою для ненадання/позбавлення акредитації. Якщо акредитуючий орган вважає, що його репутація постраждала через зміст матеріалу в акредитованому ЗМІ, то орган може пред’явити претензію або позов до суду щодо спростування інформації або оприлюднення його відповіді на неї. Правопорушення з боку акредитованого журналіста, які можуть потягти втрату ним акредитації, стосуються лише порушення правил внутрішнього трудового розпорядку або перешкоджання діяльності службових та посадових осіб акредитуючої структури (ч. 6 та абзац 3 ч. 7 ст. 26 того ж Закону).
Також суб’єкти владних повноважень, що здійснили акредитацію журналістів, працівників засобів масової інформації, зобов’язані сприяти провадженню ними професійної діяльності; завчасно сповіщати їх про місце і час проведення сесій, засідань, нарад, брифінгів та інших публічних заходів; надавати їм інформацію, призначену для засобів масової інформації; а також сприяти створенню умов для здійснення запису і передачі інформації, проведення інтерв’ю, отримання коментарів посадових осіб».
Хоча акредитація не є обов’язком, відповідну заяву про надання акредитації ми все ж подамо та будемо чекати відповідь. Сподіваємося, що вона буде позитивною. І, нарешті, нам будуть повідомляти про місце та час проведення різних заходів, а також надавати коментарі, від яких багато обранців так старанно «втікають».
Чи закінчаться на цьому «переслідування інакомислячих» журналістів? Чи чекати нам нових «сюрпризів»? Поживемо – побачимо…
