“Воїном потрібно бути не тільки на полі бою, воїном потрібно бути по життю”: інтерв’ю з військовим з Вараша Петром Карповичем

Військовослужбовець з Вараша Петро Карпович лейтенант, командир взводу 5 батальйону 104 ОБТРО. Чоловік народився в селі Цміни, Маневицького району та у п’ять років разом з сім’єю переїхали в місто Вараш. Рішення про те, що має стати на захист України, прийняв відразу. Зараз військовий із позивним «НЕО» (обраний) на реабілітації. На війні він втратив ногу, але це не стало перешкодою у досягненні його цілей. Наразі боєць займається сам і хоче розвивати у місті адаптивний ветеранський спорт.

Його другий день народження співпав з першим, а ще в цей день він пройшов своє бойове хрещення. То ж число 7 в пам’яті Петра, за його словами, запам’ятається назавжди. Як це було у унікальному інтерв’ю він розповів кореспондентці Полісся News.

– 6 березня я попав на позиції, а через декілька годин мені виповнювалось 40 років. Мій побратим, Саша Максимчук, сказав таке класне побажання – бажаю вижити в цій війні. І воно збулося. Ніч з 6 на 7 число була відносно спокійною. А вже зранку почалися активні бойові дії. Це був день мого бойового хрещення. Тоді ми понесли тяжкі бойові втрати, загинув командир відділення, Довбиш Максим.

Розкажіть, яким був Ваш ранок та день 24 лютого 2022 року?

– О 5 ранку подзвонив директор підприємства, де на той час я працював. Його перші слова – нас бомблять, почалася повномасштабна війна. Ми з дружиною зібралися зібрався і поїхали на роботу, де взяв службовий автомобіль. Поїхав у визначене місце, де зазвичай збираються хлопці у разі надзвичайних ситуацій у місті. Далі ТЦК. Звідти спочатку потрапив у ДФТГ «Стир». А вже з липня 2022 року був у 104 бригаді 61 батальйону. Прийшов туди старшим солдатом, на посаду водій відділення. Ось так, з того часу і розпочалась моя безпосередня участь у захисті Батьківщини.

Одна із найгарячіших Ваших точок – це Бахмут. Які були думки і чи був страх?

– Страх в живої людини завжди присутній, але в мене, як і в більшості побратимів він був контрольований, ми всі все розуміли і усвідомлювали. Я, щоправда, якось вже пізніше зрозумів, що у нас був самий класний склад нашого підрозділу, взводу, роти. Він був сильний, тому що всі були вмотивовані і прийшли добровільно. Тоді, в Бахмуті, моїми першочерговими задачами були перемога та повернення живим. А от основним правилом, воно таким є і зараз – це не стати таким, як всі. На сьогоднішній день майже все виконане. Скоро буду трішки роботом ( ред., – сміється), а над перемогою ще працюємо.

Який з боїв був найскладнішим і який запам’ятався найбільше?

– Легких боїв немає ніколи. Зараз я про це намагаюсь не згадувати, а тим паче не жити цим. Інколи зустрічаю хлопців військових, які при зустрічах багато розповідають про це. Я вважаю, що це неправильно. Звісно, потрібно виговоритись, усвідомити, прийняти себе нового, прийняти виклик, який є перед тобою і забути. Так, це тяжко. Дуже тяжко це зробити, але потрібно. Потрібно поставити цілі на майбутнє та до них рухатись. Бо це є важливий аспект у відновленні. А бій, кожен бій важкий, важко когось втрачати, адже бій практично не може бути без втрат, поранених або загиблих. Тому це завжди важко.

Як отримали поранення?

– Швидше за все це був кулемет. Ми тоді відпрацювали і прийшли зачищати.

Коли зрозуміли, що от така травма, що подумали і чи прийшло відразу усвідомлення?

– В мене був час подумати, усвідомити і прийняти. Коли ми зачищали відбувся обстріл, я відразу зрозумів, що в мене відірвало ступню. Я зміг зробити ще кроків десять за лінію вогню, наклав турнікет та поповз до сусідньої позиції. Це було десь метрів 500. По часу зайняло орієнтовно 2 години. В рацію доповів, що така ситуація, що рухаюсь в такому напрямку. Далі знищив рацію, документи, зняв все те, що в мене було зайве, взяв одну «кругленьку» і поповз. Правда, десь на пів шляху, дуже захотів пити і тоді з’явились сумніви чи зможу це зробити. Поруч біля себе побачив струмочок, підповз до нього, пополоскав рота. Згадав дружину, рідних, це надало сили. Тому сам сказав собі, або я зроблю це, або я залишусь тут назавжди і забутий. В полон я не збирався здаватись, таке рішення було прийнято ще коли я тільки пішов служити і дружині я також про це сказав.

Тобто бравши з собою «кругленьку», Ви розуміли, що якщо не буде можливості доповзти до своїх, то Ви висмикнете чеку?

– Такий момент був. Коли почув якийсь шелест я розпустився і вийняв одну чеку. Але зрозумів, що мені здалося, тому я зняв бронежилет, шолом, залишив зброю, бо знав, що в мене не вистачить сил, щоб доповзти. Прив’язав поранену ногу до іншої ноги двома турнікетами і поповз далі, до своїх. Там хлопці наклали ще один турнікет, для більшої надійності, дали піл-пак. Здавалося б, вже був у безпеці, але то тільки здавалось, бо був приліт газу в бліндаж. Ми встигли вискочити. Почались обстріли, міномети, fpv, скиди, хлопці відтягнулись трішки, бо не змогли тримати натиск. Десь о 18 годині, я зрозумів, що мені треба повзти далі, бо евакуювати мене було декілька невдалих спроб. Попросив, щоб мене перенесли, через поле в сусідню посадку. І поповз. Десь метрів 200-300 я ще зміг проповзти і я зрозумів сил більше немає. Знайшов укриття, так щоб з неба не було видно, і там провів ніч. Спати не спав, бо розумів, що не можна цього робити. І вже зранку, десь година 8 була, група евакуації змогла мене забрати на точку евакуації. Тому час подумати про те, як воно буде і які будуть наслідки в мене був. Те, що жити мені доведеться без ноги, я зрозумів відразу.

Реабілітація. Знаю, що Ви дуже швидко стали на милиці і були на турніках. Як Вам це вдалось?

– Аби себе не з’їсти морально і психологічно, я знав – мені потрібно щось робити. На візочку був лише два дні. Далі став на милиці. З перших днів я розумів, що маю рухатись, бо рух це життя, що повинен слідкувати за гігієною, бути максимально самостійним. Я весь час консультувався з лікарями. Кожен мій ранок починався із 20-30 хвилин на турніках. Наразі буває 10 кілометрів в день проходжу на милицях. До цього я був абсолютно соціально не активним, тепер зробив собі сторінки в соціальних мережах, адже це також одна із мотивацій, щоб мотивувати інших.

Хочу звернутись до всіх, хто зіштовхнуся з цим всім. Під час відновлення і реабілітації, найперша помилка – це жаль до людини, а також не потрібно за неї все вирішувати. Ми маємо доносити людям, що вони сильні та дати їм інструменти. А вони мають навчитись ними користуватись, особливо ті, хто може те все робити фізично. Тим самим будуть проявляти свої лідерські якості, наполегливість свою рішучість, ставати сильнішими. А принести і покласти все на стіл – не правильно.

Чи зіштовхувалися Ви з бюрократичними питаннями під час реабілітації?

– На реабілітації я вже трішки більше 13 місяців. До речі, я не називаю це лікуванням. Всім і собі кажу, що я на ремонті, це дуже важливий психологічний момент. Я не хворий, я інший не такий як всі. І це реально працює. По своїй посаді я стикався документообігом, направленням на ВЛК, після поранення відразу почав більш детально вивчати мій подальший алгоритм, крок за кроком. З дружиною, знайшли класний довідник від міністерства оборони «Шлях пораненого». Правда він 2023 року випуску і на цей час деякі позиції змінились. Але в загальному там все чітко розписано, навіть, які рапорти писати, зразки. І ми з цього почали. За ці всі місяці у нас жодних питань не виникало, жодної копійки на лікування не було заплачено. Так, якісь милиці чи ще щось таке купив, то це просто, щоб покращити мобільність, щоб було комфортніше. Тому всім, хто з цим зіштовхнувся раджу ці всі питання ретельно вивчати.

Кожен має усвідомити, що лише від нього особисто залежить наскільки успішно та без перешкод він пройде цей шлях.

Ви маєте надійний тил і це Ваша дружина?

– Так, ми одна команда. Ще коли я служив, то рахую, що ми служили разом. Кожен має розуміти, що дружинам тут, вдома набагато тяжче, ніж нам там. Тому що невідомість, чекання, невизначеність, відсутність зв’язку – максимально тяжкий шлях. Багато хто цього також не витримує. Знаю, що моя дружина дуже натерпілася, хоча коли вона приїхала до мене в Харків, свого хвилювання зовсім не показувала. Я ні разу не бачив її сльози, хоча розумів, що швидше за все плакала вдома. Зараз моя дружина, це моя опора та підтримка. Весь час мотивує, пропонує різні ідеї, тому в нашій команді я не один, нас двоє. А ще вона зараз навчається на психолога.

В в тилу можна почути фразу «я тебе туди не відправляв». Чи доводилось Вам з цим зіштовхуватись? Якщо так, то як реагували?

– Коли вперше приїхав до міста я розумів, що буде багато тих, хто захоче просто подивитись. Вибачте за моє сленгове слово, але я їх називаю «вилупали». Це люди, перехожі, які за метрів 50 бачать тебе на милицях, обдивляться тебе з ніг до голови як експонат. Я в таких випадках, коли бачу, що людина спостерігає, при наближені до мене, дивлюся їй в очі і аналізую її реакцію. Інколи хтось скаже, доброго дня, але зазвичай люди, просто відвертають голову. В людині в першу чергу потрібно бачити Людину, а не її особливості. Зрозумійте, не треба нічого особливого, варто просто сказати: «добрий день».

Реабілітація триває, а далі чим плануєте займатись?

– Так, я наразі діючий військовослужбовець, виведений в розпорядження. Далі протезування. Зараз активно займаюсь реабілітацією. Адже спорт це перемога над собою, над своєю лінню, невпевненістю, нерішучістю. Встати і почати робити себе кращим, бути сильнішим, це також морально та психологічно робить тебе сильнішим. Зараз в Україні дуже активно розвивається адаптивний ветеранський спорт. По всім напрямкам. Хтось скаже потрібні особливі спортивні зали чи ще щось. Ні, нічого такого не треба. Потрібно, щоб люди з пораненнями приймали участь, бо адаптивний ветеранський спорт, це більше про участь і про спілкування. Основний принцип адаптивного ветеранського спорту «Рівний-Рівному». Я вже в багатьох змаганнях брав участь і скажу, що це круто. Планую і надалі розвиватись в цьому напрямку. У Вараші такий спорт ще не розвинутий, тому частина моєї візії – почати і розвивати цей напрямок. Хочу в місті відкрити секцію по стрільбі з лука. Цей вид спорту потребує більше роботи інтелектуальної і люди, які на візочках чи з ампутацією руки, зможуть брати участь. Також гребля на тренажері та боксерські показові поєдинки (два спаринга за минулий місяць провів-це неймовірно та виклик самому собі). А ще планую, коли стану на протез, взяти участь на професійному ринзі в показовому боксерському поєдинку.

Війна продовжується, хлопці там… Щоб сказали тим, хто вважає «що нікому нічого не винен»?

– Ми показали всьому світу, що ми є нація сильних, вільних та хоробрих людей. Але, враховуючи наших сусідів, у нас має бути впроваджена ізраїльська або швейцарська модель війська. В них 55- років кожен є військовозобов’язаним. Всі мають проходити збори резервістів. Людина, яка не входить до складу війська навіть немає нормальної роботи. Ми маємо бути готові до майбутніх викликів, аби бути готовими дуже швидко зайняти оборону, тоді жоден ворог не захоче лізти. Тренуйтесь та вчіться, бо ті хто зараз на передовій дають вам час підготуватись.

Ворог наразі намагається налаштувати суспільство проти війська, роз’єднати націю. І найстрашніше те, що зараз ворог має в цьому певні успіхи. Це кожен має усвідомити.

Якби зараз була така можливість, чи обрали би інший шлях у лютому 2022?

– Ні. Я і зараз не змінив би своє рішення. Основний меседж до суспільства – треба завжди пам’ятати, що «бій виграє військо, а війну виграє нація». І чим сильнішою нацією ми будемо, тим швидше закінчиться війна. Якщо ви чекаєте, що військові прийдуть і наведуть порядки в державі, то пам’ятайте, що у військових інші задачі. А люди тут на місцях, мають робити так, щоб все було добре. Це про сміливість, це про лідерство, це про критичне мислення. Аналізуйте все що бачите, чуєте, особливо в соціальних мережах. Не попадайте під інформаційну роботу ворога.

Єдність та Віра в Перемогу – це те, що робить нас Сильнішими! Слава Україні! Слава Воїнам!